Національний рух та боротьба за трудові права: актуальні питання

Національний рух та боротьба за трудові права: актуальні питання

Леонід Кияниця,

політичний референт

Об’єднання «Синдикат»

Сучасне українське суспільство характеризується одним із найвищих у Європі рівнем бідності населення та водночас – майже повною відсутністю будь-яких суспільних рухів, що намагалися б активно протидіяти подальшому зубожінню народу. Як відомо всім, хто коли-небудь стикався з діяльністю офіційних профспілок, ці доволі дивні структури опікуються переважно особистим добробутом свого керівництва, що протягом усіх років Незалежності проявлялося в готовності обслуговувати інтереси будь-якої влади та наближених до неї бізнес-кіл. Тим не менше, як відомо, все рано чи пізно закінчується, тому скоро може прийти кінець і поточному станові речей у сфері трудових відносин. Саме тому українські націоналісти мають бути готовими до того, що на їх плечі випаде завдання практичного створення та організації нового руху найманих працівників та дрібних підприємців, який поєднував би ідею боротьби за трудові права з усвідомленням національного, а точніше – націоналістичного аспекту своєї місії. Тому мета цієї статті – обґрунтувати важливість профспілкового вектору роботи для націоналістичного руху та водночас – спробувати накреслити основні форми участі націоналістів у відповідній діяльності.

Робітнича Боротьба та Національний Рух

Насамперед слід наголосити на тому, що в історії українського націоналізму, який зародився як самодостатній суспільно-політичний рух на самому початку ХХ ст., «робітниче», або ж «соціальне» питання завжди займало одне з основних місць. Це було пов’язано із загальною актуальністю такої соціально-економічної проблематики в умовах стрімкої індустріалізації та обезземелювання імперсько-російського та австро-угорського суспільств того часу, а отже – української спільноти на землях обох імперій. Водночас не слід забувати, що український націоналізм розвивався в умовах жорсткої ідейної полеміки з представниками різного роду лівосоціалістичних течій та рухів (передусім, із марксистами), що прагнули використати пролетаризацію сучасного їм суспільства як вихідний камінь розбудови комуністичної утопії. Оскільки основні теоретики українського націоналізму початку ХХ ст. (М. Міхновський та Д. Донцов) вийшли безпосередньо з лав того ж таки соціалістичного руху, розчарувавшись в утопічних аспектах останнього, цілком зрозуміло, що для них пошук шляхів націоналістичного вирішення «робітничого питання» становив одне з найважливіших ідейно-політичних завдань.

Уже в ученні М. Міхновського привертає на себе увагу доволі сильна «соціальна» тенденція. Не будучи прихильником соціал-демократичного одержавлення економіки чи анархістського «повного самоврядування», він наголошував на тому, що майбутня Українська Держава мала бути «однією, єдиною, неподільною від Карпатів аж до Кавказу Самостійною, Вільною, Демократичною Україною – Республікою робочих людей». Очолювана М. Міхновським Українська Національна Партія (УНП), яка стала першою в історії українства політичною організацією, що задекларувала свій націоналізм, у той же час стояла на засадах політичної самоорганізації українського робітництва, свідченням чого може бути наступний витяг з її програми: «Українські робітники складають свою незалежну робітницьку партію, яка в своїй діяльності не підлягає ніяким обмеженням і контролю..». У той же час, на відміну від марксистів та інших соціалістів, УНП виступала за надання землі в постійне користування «кожному членові української нації», що виключало б як пролетаризацію селянства, так і примусову колективізацію більшовицького типу. Для українських націоналістів наголос УНП на необхідності національної самоорганізації українського робітництва є тим ціннішим, що, як показала трагічна доля УНР 1917-1920 рр., саме відсутність чіткого усвідомлення важливості національного питання в робітничому русі зробило українських демократів-соціалістів беззахисними перед обличчям агітації московських більшовиків. Подібним чином, у наші дні відсутність адекватного розуміння необхідності самостійної націоналістичної політики в сфері боротьби за трудові права та викорінення олігархії може зробити українських найманих працівників та дрібних підприємців податливими до агітації антиукраїнських сил, що, як на це вказують деякі тенденції, уже починають рядитися в ризи «борців з олігархією».

Наступний приклад історії українського націоналістичного руху ХХ ст., що є важливим у контексті цієї теми, – це, звичайно, концепція Націократії М. Сціборського. У своїй інтелектуальній діяльності М. Сціборський виходив із того, що як соціалізм (представлений і європейською соціал-демократією, і більшовизмом), так і «вільно-ринковий» лібералізм збанкрутували, не впоравшись із викликами Першої світової війни та Великої Депресії. Тому націоналізм, з його точки зору, мав виступити в якості творчої альтернативи до обох цих доктрин. За твердженням М. Сціборського, «Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів із новими формами та завданнями суспільного життя». Визнаючи певну суспільну нерівність як іманентну (внутрішньо характерну) для людського суспільства, М. Сціборський у той же час закликав до ліквідації «паразитарної експлуатації інтелектуального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних!..) абсурдів, що творять хворобу нашої епохи». Як бачимо, в умовах сучасної України фраза про «олігархічну безвідповідальність» та «станово-класові» привілеї, що характерні як для комуністичної номенклатури, так і для фінансово-промислової олігархії, повністю зберігає свою актуальність. Саме тому М. Сціборський закликав до створення такої суспільної системи, за якої було би унеможливлене панування одних соціально-економічних груп за рахунок інших. Таку систему М. Сціборський називав державним синдикалізмом, і саме в рамках цього ладу роль національних профспілок мала би бути особливо значущою.

На противагу соціалістичному синдикалізму, який обмежувався суто виробничою самоорганізацією найманих працівників, виходячи з тези про повну та тотальну ворожість їх інтересів інтересам «непролетарських» суспільних верств, державний синдикалізм М. Сціборського розглядав національну державу як точку поєднання інтересів окремих функціонально-виробничих об’єднань – синдикатів (тобто профспілок), що й мала витворювати з останніх вищу національну цілісність. Наступна розлога цитата з «Націократії» дозволяє отримати попереднє уявлення про природу такої суспільної організації:

Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої нації економічна система націократії, базована на комбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під плановим господарським кермуванням і соціальним контролем держави – обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зорганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій.

Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є:

продукуюча інтелігенція – поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.);

робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій;

селянство та сільсько­господарське робітництво;

ремісництво;

власники промислових і торгівельних приватних підприємств, тощо.

Як бачимо, всупереч як ліберальному, так і комуністичному утопізму, М. Сціборський наголошував на необхідності врахування професійного чиннику при формуванні нового національного співтовариства. В той час як ліберали роблять основний наголос на приватній ініціативі, що на практиці приводить їх до обожнювання приватного капіталу, а комуністи поклоняються фетишу «пролетарського соціалізму» (зрозуміло, під своїм керівництвом), «Націократія» М. Сціборського вказувала на необхідність зваженого підходу до суспільної ролі різних соціальних груп у національній державі. Через це в націократичному суспільстві профспілки-синдикати мали стати основним механізмом самоорганізації населення, що не дозволило би державним чиновникам і фінансово-промисловим групам узурпувати політичну та економічну владу, як це має місце в сучасній Україні.

Як можна побачити з цього короткого історико-теоретичного викладу, проблема організації профспілкового та, ширше кажучи, робітничого руху під націоналістичними знаменами займала провідне місце в думці батьків-засновників українського націоналізму. Тим дивніше є те, що для багатьох сучасних українських націоналістів цей напрям роботи видається чимось або другорядним, або взагалі несуттєвим. При цьому значна частина тих, хто ідентифікує себе як націоналістів, на практиці або не має яких-небудь стійких поглядів на ключові соціально-економічні питання нашого часу, або дотримується ліберальних ідеологем про «повну свободу підприємництва». Зрозуміло, що останнє явище було викликано алергічною реакцією на тотальне одержавлення економіки часів диктатури КПРС, але все ж, на мою думку, пройшло достатньо років для того, щоб переконатися, що один вид утопізму не лікується впадінням в утопізм протилежного напряму. Тому, на моє переконання, сучасним українським націоналістам, якщо ми хочемо стати самостійною політичною силою, слід приділити увагу переосмисленню цього стану речей в ідеологічній сфері національного руху.

Що ж стосується сучасного стану українського профспілкового руху в його офіційній формі, то можна констатувати фактичну «смерть пацієнта», оскільки Федерація профспілок України ніколи не була реальним профспілковим об’єднанням через своє зрощення з державним апаратом, а відносно нечисленні «незалежні профспілки», багато з яких було утворено в 1990-х роках, або перетворилися на невеликі та невпливові групи, або стали знаряддям тих або інших політичних сил, у тому числі – антиукраїнських. Враховуючи те, що більшість сучасних українських найманих працівників працюють нелегально, а колективи великих промислових підприємств, побудованих у радянські часи, перебувають під повним ідейним контролем їх власників-олігархів, доводиться констатувати, що формування сучасного українського національного профспілкового руху не може відбуватися в організаційних формах, притаманних класичним профспілкам ХІХ-ХХ ст.

На моє переконання (підтверджене практикою нашого Об’єднання), організаторська робота українських націоналістів серед найманих працівників має проходити в двох основних напрямах: (1) створення правозахисних об’єднань, що допомогали б робітникам та службовцям домагатися від своїх нечесних роботодавців дотримання щодо них чинного трудового законодавства, виплати заборгованості із зарплати та інших належних їм соціальних внесків, тощо; та (2) залучення охоплених такими процесами правозахисту працівників до політичної діяльності націоналістичного руху, що має відбуватися через утворення відповідних організаційних одиниць націоналістичних об’єднань на виробничій основі. Як показує практика деяких низових організацій УНА-УНСО, що намагалися таким чином працювати з шахтарським рухом Донбасу початку 1990-х років, за умов достатнього докладання сил та можливостей адекватної протидії антиробітничим та антинаціоналістичним діям криміналізованих бізнесменів та їх покровителів у владі такі форми політичної роботи можуть бути доволі перспективними. У будь-якому разі, майбутнє покаже, чи зможуть українські націоналісти опанувати сферу організації найманих працівників, чи останні, як і після 1917 р., стануть жертвою демагогії українофобських сил.

Дивіться також:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>