Ідеологічна школа, лекція №2: Держава та суспільство

Пропонуємо вашій увазі відеозапис та текстовий виклад другої лекції Ідеологічної школи Об’єднання СИНДИКАТ, що відбулася 10 липня та стосувалася проблематики взаємовідносин між державою та суспільством і можливих шляхів їх оптимізації.

Держава

Встановлення сутності співвідношення між державою та суспільством потребує передусім чіткого та недвозначного визначення відповідних понять. У світовій політичній науці існує велика кількість дефініцій, які можуть бути застосовані з відповідною метою, але в контексті цієї лекції під «державою» буде розумітися особлива форма територіальної організації влади управлінської меншості суспільства над його керованою більшістю, причому відповідна меншість є такою, що використовує свої владні повноваження для регулювання та скеровування відповідних процесів суспільного відтворення та розвитку. Поняття «суспільство», в свою чергу, охоплюватиме структури та форми організації людських спільнот, колективів та індивідів, що в своєму соціальному житті керуються відповідними спільними нормами соціального відтворення та розвитку. Як бачимо, держава в цьому плані використовує свій владний потенціал з метою встановлення контролю над суспільними процесами. Але яким чином держава здійснює цей контроль, і якими є його наслідки для суспільства? Це питання і стане основою для викладу матеріалу в цій лекції.

В сучасній політичній філософії значного поширення набула думка про засадничі відмінності між двома формами державної організації: домодерною, або ж традиційною, та модерною, або сучасною. Основною відмінністю, що часто розглядається як така, що лежить в основі розрізнення цих двох моделей держави, тут є передусім спосіб відносин державної влади із своїми підданими/громадянами. На думку французького мислителя Мішеля Фуко (1926-1984), домодерні державні порядки засновувалися на здійсненні окремими, індивідуальними та чітко визначеними суверенами (монархами, правителями, володарями) відносин влади-панування над множинними та взаємопереплетеними людськими спільнотами, жодну з яких не можна було би звести до «спільного знаменника». За Фуко, влада-панування «пов’язує володаря та підданого парою асиметричних зв’язків: з одного боку, зв’язками оподаткування і, з іншого – зв’язками витрати». Конкретніше можна сказати, що в рамках відносин влади-панування суверен як відповідник держави сучасного типу «вилучає продукти, сільськогосподарські збори, предмети промислу, зброю, робочу силу, військову мужність, а також час, службу» своїх підданих з метою використання їх у відповідних цілях. У той же час, володар-суверен витрачає накопичені шляхом оподаткування підданих ресурси у вигляді свого роду дару або служби, таких як різного роду форми захисту своїх підданих від наскоків ворожих правителів або кочових племен. До цієї категорії можна віднести також релігійну службу, здійснювану церковною організацією в якості правителя-суверена (наприклад, у середньовічних князівствах-єпископствах Європи). Зрозуміло, вилучені в підданих матеріальні та трудові ресурси неспіврозмірні до витрат, здійснених володарем на їх користь, тому їх асиметрія не може не привести нас до висновку, що політичні утворення, засновані на принципі влади-панування, відзначаються прихованою формою грабунку правителями своїх підданих.

Монарх та аристократи

Монарх та аристократи

З іншого боку, позитивною стороною влади-панування як форми державної організації є її просторова розпорошеність та обмеженість у часі. На відміну від держави сучасного типу, традиційні політичні утворення засновані на апеляції до певного минулого акту завоювання або присяги, що передбачає, незважаючи на нерівність відповідних сторін, уявлення про певний договір між сувереном та його підданими як окремими сторонами з своїми особливими інтересами. Різні відносини влади-панування могли поширюватися на різні або одночасні випадки суспільних відносин. Наприклад, абсолютно різними за своїм засадничим принципом були відносини між монархом та його васалами, духовенством та мирянами, паном та залежними від нього людьми. Взаємне переплетіння та неодночасний прояв цих владних відносин унеможливлювали формування якого-небудь єдиного центру влади та дозволяв підвладним спільнотам, що не були індивідуалізовані та відзначалися внутрішньою організацією родинно-кланового чи громадівського типу, користуватися з внутрішніх протиріч між різними центрами влади-панування. Тому в основі влади-панування як типу державної влади лежить, у кінцевому підсумку, протиріччя між множинністю спільнот «внизу» та індивідуалізованими постатями правителів, володарів, знаті «нагорі».

На противагу такій формі державної організації, держава сучасного типу характеризується постійною та всеосяжною владою, яку, за Фуко, можна охарактеризувати як дисциплінарну владу. Такого роду державний порядок сформувався в Західній Європі починаючи з доби абсолютизму та набув свого апогею після завершення епохи демократичних революцій та формування сучасних ліберально-демократичних суспільств. Формування централізованих держав національно-імперського типу супроводжувалося стиранням унікальності окремих спільнот та пов’язаних із ними правових порядків договірного характеру, а ліквідація загальноєвропейської церковно-політичної єдності, втіленої в інституційному порядку папства та «Священної Римської імперії», сприяло формуванню уявлення про виключність та необмеженість державної влади. Після повалення абсолютизму та ліквідації цехово-гільдійської організації економіки сучасна держава набуває дедалі анонімнішого та колективістського характеру, в той час як низові спільноти все більше руйнуються та індивідуалізуються. Тому необхідною основою дисциплінарної влади сучасної держави є політична розпорошеність та індивідуальне безсилля її «громадян» (підданих) на противагу анонімним та колективним структурам піраміди державної бюрократії.

Бюрократія

Бюрократія

Сутнісною рисою дисциплінарної влади як засадничого принципу державного порядку є, таким чином, те, що остання «має на увазі не вилучення продукту, частини часу або якого-небудь виду служби, але повне охоплення… тіла, жестів, часу, поведінки індивіда. Це вилучення тіла, а не продукту, вилучення всього часу, а не якої-небудь служби». Якщо влада-панування характеризувалася обмеженими в часі та договірними, хоч і нерівними, відносинами спільнот підданих та їх правителя-індивіда, то дисциплінарна влада прагне до всеохоплюючого контролю над поведінкою та діяльністю своїх розпорошених «громадян». Останні не є суб’єктами договору чи присяги відданості з державою; навпаки, вони за своєю сутністю зобов’язані виконувати її правові приписи, не маючи права порушувати їх у відповідь на порушення своїх прав державною владою. Характерним у цьому плані є тотальний характер вилучення та організації людських ресурсів у ході військових мобілізацій, що докорінним чином протирічить попередній практиці поєднання наймано-договірних форм комплектації військ правителя у політичних утвореннях, заснованих на принципі влади-панування. Іншим яскравим прикладом дисциплінарної влади є також прагнення до загального обліку та урахування трудових ресурсів держави, наочним втіленням якого історично виступало запровадження обов’язкових трудових книжок з метою контролю над мобільністю та доходами робочої сили.

Такого роду дисциплінарна держава є, таким чином, «земним богом» – «Левіафаном» Томаса Гоббса, за зовнішньою егалітарністю правового порядку якого приховане прагнення повної асиміляції окремої особи до механізмів функціонування державної машини. Як слушно зауважує в цьому контексті Фуко,

Дисциплінарна система створена, щоб працювати самостійно, і розпоряджається або керує нею не так індивід, скільки функція, яку виконує цей індивід, але може виконувати й інший, що абсолютно неможливо в рамках індивідуалізації панування. До того ж і той, хто розпоряджається однією дисциплінарною системою, сам входить до складу ширшої системи, яка в свою чергу наглядає за ним і в якій він піддається дисциплінуванню.

Зрозуміло, що кожен, хто стикався з реаліями сучасної бюрократичної системи та відповідної чиновницької ієрархії, не може не погодитися з подібним твердженням. Тому, всупереч своєму «демократизму», держава сучасного типу має на меті свого роду «суспільне виробництво» покірних та позбавлених участі в яких-небудь позадержавних формах суспільної організації індивідів, усе життя яких проходило б у повній залежності від держави.

Титульний листок першого видання "Левіафана"

Титульний листок першого видання «Левіафана»

Ідеологічною основою такого роду державного порядку виступає троїсте поєднання ідеологічних практик, що на ранньому етапі свого розвитку розглядалися як протилежні одна одній, однак у подальшому проявили свою засадничу спорідненість: громадянського націоналізму, ринкового лібералізму та державного соціалізму. Громадянський націоналізм сприяв перенесенню відданості суспільних суб’єктів від своїх етнічних, релігійних чи станово-класових спільнот на абстрактну державу як нібито втілення вищого національного та демократичного колективу; ринковий лібералізм утвердив уявлення про вищість індивідуальних економічних інтересів, що мають бути захищені раціональним державним механізмом; державний соціалізм переконав маси в тому, що їх матеріальні інтереси будуть краще захищені за рахунок перерозподільної податкової системи, аніж шляхом реалізації альтернативних проектів розвитку економіки та зміни форм власності. Тому нинішня дисциплінарна держава є водночас ліберальною та соціалістичною, побудованою на патріотичних деклараціях та зосередженою на культивуванні індивідуалізму як основного принципу суспільної організації. І в цьому немає жодного протиріччя, адже всевладдя держави, як уже було сказано, передбачає розпорошеність та ізоляцію індивідів, сприйняття ними дисциплінарної держави як вищого джерела суспільних благ та єдиного організатора громадського життя.

Якими ж можуть бути альтернативи такого роду всеосяжній дисциплінарній державній структурі, що не передбачали б у той час простий регрес до стадії влади-панування? Історично такого роду альтернативи можна поділити на дві категорії: тоталітарні та лібертарні. Для першої з них, як зрозуміло із самого терміну «тоталітаризм», вирішення питання про оптимальне співвідношення держави та суспільства ототожнювалося з повним та остаточним злиттям індивіда та держави за рахунок здійснюваної «згори» «масовізації» індивідуального та громадського життя, фактичного перетворення суспільства на державу, а держави – на суспільство. Саме такою була основна мета всіх тоталітарних режимів ХХ століття, незважаючи на їх взаємні відносини та самоідентифікацію (більшовизм, націонал-соціалізм, фашизм, та ін.). Певною спільною рисою між тоталітарною державою та режимами влади-панування було надання особливого значення фігурі вождя держави, що водночас був би найвищим сюзереном та первосвящеником (чи навіть богом) нової політичної релігії. Однак на практиці тоталітаризм сприяв тій самій індивідуалізації мас, яку він прагнув подолати за рахунок примусового колективізму. Прикметно, що країни, в яких правили тоталітарні режими лівого спектру, для яких «пролетарський» колективізм був основою будь-яких суспільних взаємин, наразі відзначаються найвищим рівнем індивідуалізму та прагнення до самозбагачення. Поясненням такого роду розвитку подій є те, що тоталітаризм руйнував органічні людські спільноти та намагався нав’язати суспільству індивідуальну одноманітність таким самим чином, як і «звичайна» дисциплінарна держава ліберально-соціалістичного типу. Відповідні апеляції до певних органічних спільнот (робітничий клас у більшовиків, національна спільнота у націонал-соціалістів) дуже слабко простежувалися у реальній практиці тоталітарних суспільств, особливо на пізньому етапі їх розвитку та розкладу. Тому варто стверджувати, що тоталітаризм не є реальною альтернативою дисциплінарній державі, радше будучи маргінальною формою останньої.

Тоталітаризм

Тоталітаризм

З іншого боку, лібертарні альтернативи дисциплінарній державі можна поділити на дві категорії: ліво-анархістські та право-лібертаріанські. Якщо для перших характерні наївний егалітаризм та ідеалізація додержавних громад, то для останніх типовими є жорсткий індивідуалізм та ідеалізація договірних (приватно-правових) форм суспільних взаємодій та обміну. Наявна практика ліво-анархістського руху (зокрема, Каталонія та Арагон 1936 р. і «Вільна територія» махновців на Сході та Півдні України 1919-1920 рр.) дозволяє стверджувати, що на практиці військово-політична організація анархістів у цих випадках або була вимушена перейняти на себе ключові функції здійснення суверенітету над відповідною територією та її населенням (тобто, стати основою для, по суті, нової держави – децентралізованої та заснованої на договорі з місцевими громадами, але ж усе-таки держави), або втратила можливість самодостатнього політичного існування, будучи інтегрованою до владних структур ліберально-соціалістичної Іспанської республіки. Що ж до право-лібертаріанських ідей, то наразі не відомі випадки скільки-небудь масових спроб їх реалізації, але в усякому випадку видається, що ідеалістичне ставлення лібертаріанців до транснаціональних корпорацій та великого капіталу логічним чином веде їх до прагнення заміни дисциплінарної влади держави на подібну ж дисциплінарну владу бізнесових корпорацій та їх олігархії.

Символ лібертаріанського руху

Символ лібертаріанського руху

На противагу вищезазначеним підходам, функціонально-синдикалістська альтернатива, що бере свій початок з альтернативних як тоталітаризму, так і лібералізму і ліберальному соціалізму напрямів політичної думки Європи початку ХХ століття, робить наголос на необхідності поєднання суспільної різноманітності із цінностями свободи та спільноти. Відродження органічних людських спільнот та організація їх ієрархії на засадах заслуг окремих осіб та їх громад і об’єднань перед суспільством як реальним, а не механічним цілим дозволить уникнути як сваволі індивіда, так і тиску з боку механічної та анонімної держави. Офіційне відокремлення держави від суспільства, перетворення її на окрему станову організацію, метою діяльності якої стане не необмежене панування над громадськими спільнотами, а здійснення захисту суспільства від загроз його існуванню та підтримання єдності суспільних цінностей та правової системи дозволить вивільнити суспільну енергію в позбавлених державного диктату сферах економіки та культури та прокласти шлях до розвитку нового, органічного українського суспільства. У свою чергу, сваволя державного апарату буде унеможливлена за рахунок передбачення права інших суспільних станів на протест та повстання проти звироднілої державної організації, що в свою чергу передбачає визнання права всіх фізично та психічно здорових громадян на володіння та розпорядження зброєю та необхідність утворення нового військового стану вояків-добровольців. Разом із створенням органів надстанового арбітражу та незалежної від державного стану системи місцевого (громадівського) судочинства, такого роду система дозволить здійснити реальний, а не декларативний розподіл влади, позбавивши державу-«Левіафана» її «божественних» претензій та водночас зберігши за державою ті суспільно корисні функції, що їй усе ж мають належати.

Відео-версію цієї лекції дивіться нижче

Дивіться також:

Комментирование запрещено