Ідеологічна школа, лекція №1: Поняття «сутність людини» та його вплив на політику

Пропонуємо увазі читачів нашого сайту текст лекції ідеологічного референта Об’єднання СИНДИКАТ Леоніда Кияниці. Ця лекція була проведена 26 червня в рамках занять Ідеологічної школи СИНДИКАТУ. Відеозапис лекції буде надано найближчим часом.

1. Поняття «сутність людини» та складнощі його визначення
Будь-яка спроба сформулювати послідовну та самобутню теорію політики та політичної дії неминуче натикається на питання про сутність, або природу, людини як головного та єдиного суб’єкта політики. Причиною цього є те, що сучасна політична наука, на відміну від середньовічної теології, намагається засновувати свої твердження на природничо-психологічному фундаменті, тим самим обґрунтовуючи  власну «науковість». Хоча остання теза може здатися суперечливою, але в ході цієї лекції ми візьмемо її «за основу» і, виходячи з неї, спробуємо порівняти різні погляди на сутність людини та її зв’язок з політичним життям суспільства.

Перш за все, слід зазначити, що, так само як не існує єдиного визначення політики та політичного, не існує й визнаного всіма філософськими та політичними школами тлумачення поняття «сутність людини». Однак, якщо узагальнити окремі визначення відповідного терміну, можна зазначити, що під «сутністю людини» зазвичай розуміють: (а) найбільш загальні та значущі риси поведінки та мотивації людини як виду, що мають безпосередній вплив на її суспільне життя; (б) власне соціально-психологічні чинники, які визначають поведінку особи в її громадському та політичному житті. Хоча перше визначення є ширшим, а друге, відповідно, вужчим, вони, як можна побачити, доволі чітко доповнюють одне одне. Однак при цьому ми необхідним чином наштовхуємося на ряд концептуальних проблем, які матимуть відповідний вплив на обговорення питань цієї лекції.

По-перше, постає питання про постійність або непостійність сутності людини. Як нам усім відомо з буденного життя, поведінка окремих людей може дуже сильно змінюватися, коливаючись від одного «полюсу» до цілком протилежного і в той же час – проявляти певні стійкі закономірності своєї зміни або постійності. Відповідно, не завжди зрозуміло, якими саме факторами спричинені такі коливання або закономірності: чи це є наслідком спадковості, чи виховання, чи певних підсвідомих процесів? Це ж питання застосовне і до питань соціально-політичної поведінки як окремих людей, так і цілих соціальних груп та суспільства в цілому; різниця лише в масштабі. Тому, залежно від того, які чинники сутності людини визнаються, різні політичні вчення малюють зовсім різні картини людської природи та відповідно – мети та цілей політичної дії, що нібито мають відповідати об’єктивній природі людини.

Наприклад, для ліберала само собою очевидним є те, що людина за своєю біологічною природою є індивідуалістом, що прагне максимально збільшити кількість та якість соціально-економічних ресурсів, що перебувають у її розпорядженні. Тому метою ліберальної політики є сприяння такого роду індивідуальному збагаченню як природному для сутності людини та тотожному поняттю політичної свободи. Для марксиста так само «очевидною» є зовсім протилежна теза: для нього окрема особа є лише функціональною складовою свого суспільного класу чи групи, а поведінка її визначається місцем цього класу в суспільному розподілі праці та відповідною класовою ідеологією, що формується як наслідок останнього. Тому для прихильників марксизму будь-яка політика є класовою, а не індивідуальною. Націоналісти розглядають людину як представника певної нації, що є певним примордіальним колективом (тобто спільнотою людей, що існує з давніх-давен та поєднується стійкими генетичними та духовними зв’язками). Саме тому для націоналізму в основі всього лежить національний інтерес як засадничий камінь політичної дії. Хоча кожна з цих, та деяких інших, світоглядних позицій буде розглядатися в подальшому, уже найбільш стисла їх характеристика вказує на всі складнощі, пов’язані зі спробою дати об’єктивне тлумачення сутності людини як суспільно-політичного факту.

Друга проблематичність поняття «сутність людини» полягає в питанні про її універсальність, тобто можливість застосовувати певне визначення поняття про людську поведінку та дотичні до нього психологічні характеристики до всіх суспільних груп, народів та епох. Знову ж таки, в цьому випадку всі відповідні дискусії тісно пов’язані з відповідними ідеологічними матрицями: ліберали та консерватори стверджують, що їх версія сутності людини начебто є вірною для всіх часів та народів та виходить із певних притаманних рис людської особистості та суспільства як таких. Подібну позицію займають і анархісти, хоча, звичайно, їх версія сутності людини має мало спільного з ліберально-консервативними тлумаченнями останньої. Нарешті, марксисти вважають сутність людини плинною та схильною до змін відповідно до переходу від однієї соціально-економічної формації до іншої, причому цей перехід абсолютно не залежить від волі окремих людей. Що ж до націоналістичних концепцій, то в цьому питанні вони є доволі різнобічними: якщо консервативні націоналісти схильні погоджуватися із загальноконсервативними підходами, то різного роду націонал-революційні течії виходять із романтичного уявлення про унікальність своєї нації та притаманні її членам особливі генетичні та психологічні ознаки. В залежності від відповідного ідеологічного підходу, ця теза може обґрунтовуватися або уявленням про певне надприродне/релігійне покликання своєї нації, або суто біологічно-генетичними аргументами. Тому, враховуючи різноманітність відповідних позицій, видається, що говорити про якесь об’єктивне поняття сутності людини наразі, на жаль, не доводиться.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити попередній висновок, що поняття «сутність людини» є надзвичайно суперечливим та суб’єктивістським. Хоча всі течії політичної думки та дії в принципі погоджуються, що існують певні закономірності поведінки людини як соціально-політичного суб’єкта, між ними точаться запеклі дискусії (і не тільки дискусії) щодо того, якими саме є ці закономірності, якими чинниками вони визначаються, і до якої міри можна та варто говорити про їх універсальну застосовність. Тому, хоча сутність людини зовні здається суто філософським поняттям, адекватне розуміння її складної структури є необхідним, адже саме від того, які саме визначення та характеристику сутності людини ви даєте, залежить ваша точка зору на цілі та можливості політичної діяльності.

2. Протилежні підходи та моделі: натуралізм та антинатуралізм, перфекціонізм та песимізм. Аристотель, Нікколо Макіавеллі, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо, Джеремі Бентам, Джон Роулз

Якщо переходити до конкретних історичних теорій та моделей сутності людини в її застосуванні до політичного життя суспільства, можна виокремити чотири основні лінії дискусії, а саме:

(1) Між перфекціоністами та песимістами, причому перші вважають, що людську сутність можна певним чином «удосконалити», зробити кожну людину кращою та відповідальнішою, а другі виходять із уявлення про незмінність та обмеженість сутності людини;
(2) Між біологічним та соціологічним підходами, у рамках кожного з яких основним чинником, що визначає сутність людини, визнається або генетична спадковість (як індивідуальна, так і колективна), або визначений певним конкретним суспільством та сім’єю вплив виховання та освіти;
(3) Між індивідуалізмом і колективізмом; та
(4) Між об’єктивізмом і суб’єктивізмом.

Зважаючи на великий обсяг відповідного матеріалу та обмеженість часу, в цій лекції основну увагу буде приділено дебатам між перфекціоністами та песимістами, а інші фактори дискусії будуть розглядатися дотично до останнього. Важливо зауважити, що всі згадані нижче мислителі належать до категорії натуралістів, тобто прихильників природно-психологічного тлумачення сутності людини в політиці. Антинатуралістичні концепції, навпаки, виходять із релігійних уявлень про природу людини як божественного творіння, тому тісно пов’язані з відповідними релігіями.

Історики філософії вважають, що першим виразником перфекціоністського уявлення про природу людини був Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – славетний учитель Александра Македонського та фактичний засновник сучасної західної традиції філософії. В одній із своїх ключових робіт («Нікомахова Етика») Аристотель розглядає протиріччя між двома видами сутності людини: початковою природою неосвіченої людини, з одного боку, та природою людини, що існує в межах певної політичної спільноти (держави, або полісу) та проявляє закладену в ній сутність (телос). На думку Аристотеля, науки та освіта дозволяють людині переходити від одного стану до іншого, тим самим проявляючи свою власне людську сутність на противагу тваринній. У той же час, для Аристотеля природними є обидва з вищезгаданих станів природи людини, тому, на відміну від деяких пізніших філософів, він не ставить питання про те, наскільки універсальним є другий із них. Простіше кажучи, для Аристотеля сутність людини є багатошаровою, а повної реалізації своєї сутності, свого телосу – як і політичної свободи, що є його необхідною передумовою, – можуть досягти далеко не всі. До того ж, Аристотель був давньогрецьким протонаціоналістом, тобто виходив із уявлення про фундаментальну перевагу давніх греків над усіма іншими народами («варварами»), тому його думка з відповідного питання і не могла бути універсалістською.

Аристотель

Аристотель

Після тривалого панування християнства та християнської теології за доби Середньовіччя одним із перших мислителів, що поставив питання про природно-психологічне, а не богословське тлумачення сутності людини як істоти політичної, став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Це був видатний мислитель та практичний політик міста-держава Флоренція за часів італійського Відродження, що не тільки філософствував, а й намагався поширити свої політичні ідеї серед сучасних йому правителів. Основною метою Макіавеллі як філософа політики було обґрунтування такого політичного режиму, що дозволив би об’єднати на той час політично роздроблену Італію та звільнити її від впливу іноземних володарів – в першу чергу французького короля та германського імператора. Тому його тлумачення сутності людини є передусім політизованим. Для Макіавеллі людина є за своєю сутністю істотою егоїстичною – як він цинічно зауважує в своїй фундаментальній праці «Державець», «люди скорше забудуть батькову смерть, ніж утрату спадщини». Водночас люди зазвичай є простодушними, довірливими та нетерплячими в своїх домаганнях. Тому, з точки зору Макіавеллі, правитель, або Державець, має хитро та гнучко використовувати два основні важелі впливу на своїх підданих, а саме любов, або відданість, та страх, уникаючи при цьому їх презирства через власну слабкість або ненависті через надмірну та відверту жорстокість. Для Макіавеллі звичайні люди є потенційно корисливими та боягузливими істотами, контроль над якими слід здобувати шляхом поєднання «вдачі і людини, і звіра». Під «вдачею людини» автор має на увазі створення видимості певних чеснот, щоб тим самим прихилити до себе громадську думку. «Вдачею звіра» ж є поєднання грубої сили апарату насильства та хитрощів і віроломства. Тільки ці два види інструментів, на переконання Макіавеллі, забезпечують правителеві-тирану міцну політичну владу. В другій же своїй фундаментальній праці («Роздуми з приводу перших 10 книг Тіта Лівія») Макіавеллі, навпаки, захищає республіканський режим народного правління як потенційно ідеальний. У цьому випадку Макіавеллі робить особливий наголос на проблемі установчих законів (конституцій) як фундаменту успішної республіки. Однак для Макіавеллі знову ж таки актуальним є питання обмеження негативних сторін природи людини, тому і в цій праці він робить особливий наголос на ролі законодавців та вождів народу.

Макіавеллі

Макіавеллі

Продовжувачем лінії політичної думки, започаткованої Макіавеллі, став Томас Гоббс (1588-1679), який є одним із засновників так званого «політичного реалізму». Як і Макіавеллі, Гоббс був натуралістом, тобто прихильником уявлення про цілковиту визначеність людської природи природно-психологічними чинниками. Він зіграв чи не найважливішу роль у формуванні уявлень про державу та державну владу, притаманну Новому часу – історичній епосі, що почалася після занепаду середньовічної католицької культури в шістнадцятому столітті та тривала до потрясінь Першої світової війни. Гоббсівське уявлення про сутність людини та природу суспільних зв’язків найчіткіше виражено в його найвідомішому творі – трактаті «Левіафан» (1651 рік). Будучи прихильником абсолютної королівської влади, Гоббс виправдовував її не традиційними релігійними тезами про походження королівської влади від Бога, а певними раціоналістичними аргументами. Перш за все, Гоббс стверджував, що кожна окрема людина, як би вона цього не заперечувала, за своєю природою схильна прагнути до влади. При цьому під владою він розумів не тільки політичну владу в строгому сенсі цього слова, але і суспільні ресурси як такі, включаючи прагнення набувати впливових друзів, матеріальних благ, багатств та ставати відомим у суспільстві. Однак, оскільки окремі люди взаємодіють між собою як свого роду соціальні атоми, їхні індивідуальні прагнення до влади викликають постійні конфлікти між ними – подібно до того як, за твердженням сучасних Гоббсу вчених (а сам Томас Гоббс був не тільки філософом політики, а й математиком та фізиком, як це часто бувало за тодішніх часів), окремі атоми постійно стикаються між собою в порожньому просторі. Саме для того щоб запобігти таким егоїстичним зіткненням та конфліктам, які Гоббс вважає «природним станом речей» для людського суспільства, позбавленого внутрішніх регуляторів, і потрібна начебто держава, причому саме сильна держава на чолі з монархом, або сувереном. Назва «Левіафан» якраз і апелює до біблійного морського чудовиська, що є символом абсолютної влади. Тому, з точки зору Гоббса, хоча окремі особи і здатні шляхом філософських роздумів віднаходити в природі певні закони моральної поведінки, у більшості своїй вони не можуть самостійно керуватися ними, не наражаючись на ризик втратити свої ресурси та навіть саме своє життя через протидію з боку інших, аморальних суб’єктів, не обтяжених такого роду мораллю. Тому існування держави та державного примусу якраз і необхідне, щоб позбавити аморальних суб’єктів можливості шкодити моральним, – принаймні, такими є міркування Гоббса з цього приводу. Що цікаво, друга видатна праця Томаса Гоббса – «Бегемот» (1658 рік) – присвячена проблемам революції та революційного насильства. Але її коротка характеристика буде доречною вже в контексті іншої лекції, що буде присвячена відповідному колу питань.

Титульний листок першого видання "Левіафана"

Титульний листок першого видання «Левіафана»

В той час як Макіавеллі та Гоббс вважаються прихильниками реалістичного (а насправді – песимістичного) погляду на сутність людини, засновником сучасного варіанту перфекціонізму в цьому плані є, звичайно, Жан-Жак Руссо (1712-1778). Хоча Руссо часто вважають представником такого духовно-політичного явища, як Просвітництво, насправді він належить радше до засновників сучасного соціалізму та всієї «лівої» парадигми сучасної суспільної думки як такої. Якщо для Гоббса «природний», бездержавний стан людського існування був ареною боротьби індивідуалістів, що борються за обмежені природою ресурси, то для Руссо типовою була ідеалізація додержавного, первісного існування людського роду, що особливо яскраво проявилося в його основній праці щодо засад людської сутності та суспільства в цілому – «Суспільному договорі» (1762 рік). На думку Руссо, нібито на початку людського існування люди вели самодостатній, індивідуалістичний спосіб життя, були мирними істотами, що користувалися плодами природи, не вели жодних воєн та інших конфліктів. Потім, з якоїсь причини (для Руссо як жіноненависника цією причиною були в першу чергу жінки та ревнощі, які вони почали викликати в чоловіків), люди почали жити разом, утворювати спершу племена, а потім міста та держави, між ними почалися конфлікти та виникла суспільна нерівність та державна влада. Саме такого роду погляди – засновані на уявленні про те, що «погане» репресивне патріархальне суспільство «пригноблює» нібито фундаментально добру та мирну людину – наразі панують серед сучасних, постмарксистських лівих.

"Суспільний договір"

«Суспільний договір»

Більш типовою для Просвітництва в цілому, все ж таки, була не позиція Руссо, а концепція, розвинута та обґрунтована англійським філософом того часу Джеремі Бентамом (1748-1832), що стала загалом типовою для всіх ліберальних тлумачень сутності людини, так само як ідеї Гоббса стали вихідними для консервативних, а Руссо – лівих та соціалістичних поглядів у цьому плані. З точки зору Бентама, в основі людської поведінки лежать відразу два стимули: прагнення до насолоди та прагнення уникнути болю. На відміну від філософів Руссо та Гоббса, Бентам належав до родини юристів, тому вихідною точкою його ідей став пошук шляхів удосконалення системи англосаксонського права того часу. Оскільки англосаксонська система права за своєю сутністю є надзвичайно гнучкою та схильною до змін, то Бентам дійшов до висновку, що людська поведінка є так само гнучкою та прагматичною, але все ж в її основі лежить так званий утилітарний принцип, а саме – прагнення до максимального можливого збільшення щастя (тобто насолоди) якомога більшої кількості людей. Через те, що  ідеї Бентама, завдяки його учням, таким як Джон Стюарт Мілль (1806-1873), набули надзвичайно великої популярності в політичних колах Великої Британії, а потім і США, то недивно, що класична ліберальна політична думка, яка набула найбільшого поширення саме в цих двох суспільствах ХІХ століття, завжди виходила саме з цього принципу при обґрунтуванні своїх позицій. Тобто, на відміну від класичних лівих, що слідують ідеї Руссо про бажаність відновлення «природного стану» як спільноти абсолютно вільних від суспільних обмежень людей, і від класичних правих, які, слідом за Гоббсом, вважають сильну державу якраз необхідним захистом від такого роду «природного стану», класичні ліберали не схильні розмірковувати про «природний стан» узагалі, а виходять суто з утилітарного принципу Бентама-Мілля. Тим не менше, всі три позиції є вразливими, оскільки вони схильні абсолютизувати якесь одне уявлення або чинник людської поведінки.

Джеремі Бентам

Джеремі Бентам

Нарешті, останнім із політичних філософів, що торкалися проблем сутності людини в своїх творах, став Джон Роулз (1921-2002), концепції якого є надзвичайно впливовими в сучасних США. Провідна праця Роулза – «Теорія справедливості» (1971 рік) – присвячена питанню про можливість та сутність суспільної справедливості у відносинах між людьми. Будучи прихильником концепції демократичного суспільства (а отже – перфекціоністом), Роулз виходить із уявлення про того, що кожна людина наділена певного роду невід’ємними правами (так звані «основні свободи»), але в той же час позбавлена повного та безстороннього знання про ситуацію інших людей. Тому, для уникнення серйозних конфліктів, за Роулзом, необхідно, щоб основні свободи особи визнавалися беззастережно, і при цьому – щоб громадські посади та відзнаки були доступними всім, хто має здатність до відправлення відповідних функцій, з тим щоб найменш захищені прошарки суспільства мали до них свого роду «привілейований» доступ. Тому, як і попередні філософські концепції, його позиція в цьому плані є також політично ангажованою.

Як бачимо, не існує жодної концепції сутності людини, що була б об’єктивною та цілком незаангажованою. І це цілком природно, адже це питання є основою непримиренних світоглядних дискусій та конфліктів. В будь-якому разі, видається, що суперечка між перфекціоністами та песимістами є єдиною невід’ємною стороною сутності людини як політичного суб’єкта, про яку ми щось можемо знати із стовідсотковою впевненістю. Загалом же, варто запам’ятати, що «ліві» є завжди перфекціоністами, праві консерватори – песимістами, а ліберали коливаються між двома позиціями.

3. Тлумачення сутності людини в різних політичних вченнях: лібералізм, консерватизм, соціалізм, анархізм, інтегральний націоналізм, традиціоналізм.

Переходячи від історично-світоглядного розгляду протилежних поглядів на сутність людини як суб’єкта суспільних відносин та політики зокрема до аналізу конкретного втілення цих поглядів у відповідних політичних течіях та рухах, варто наголосити, що цей аналіз не може бути повним та всеохоплюючим через відповідні обмеження, які накладає формат лекції. Тому його виклад тут слід сприймати радше як початкову точку, а не як однозначний висновок.

Лібералізм як політичне вчення історично виходив із вищезгаданої концепції Бентама-Мілля, однак у той же час у ньому присутні сильні напрями думки, для яких питання про існування якоїсь об’єктивної (умовно кажучи) моделі людської особистості та пов’язаної з нею закономірної політичної поведінки не є суттєвим. Зазвичай, такі тенденції ґрунтуються на спадщині Іммануїла Канта (1724-1804), ще одного з батьків-засновників сучасного лібералізму, та тяжіють до погляду, за яким принциповим є питання необхідного обмеження свободи волі окремих осіб у тих питаннях, у яких необмежена свобода волі може завдати іншим особам фізичної або психологічної шкоди.  З іншого боку, такі мислителі ліберального спрямування, як Адам Сміт або Фрідріх Хайек, звертали основну увагу на певні суспільні закономірності, такі як так звана «невидима рука ринку», що не залежать від людської волі та по суті розглядаються як зовнішні відносно людської особи «природні» явища. Тому загалом ми можемо дійти висновку, що лібералізм або зводить природу людини до чистого утилітаризму в дусі Бентама, або займає деонтологічну позицію в стилі Канта, або ж зосереджує основну увагу на надособистісних суспільних процесах, з точки зору яких специфіка людської поведінки не має значення, або точніше – цілком та повністю визначається останніми.

Натомість, консерватори, хоча в чистому вигляді їх учення з кінця ХІХ століття вже слабко простежується, зливаючись по факту з правим флангом ліберальної думки, продовжують зосереджувати увагу на проблематичності сутності людини, в якій надмірний егоїзм має урівноважуватися силою примусу з боку державної влади. На противагу лібералам, консерватори відверто визнають існування певної постійної та універсальної сутності людини, для якої характерні як позитивні, так і негативні риси, і яка постійно перебуває під ризиком деградації через дії певних девіантних сил. Типовими прикладами консервативної думки щодо сутності людини в ХХ столітті є концепції Отмара Шпанна, одного з теоретиків «консервативної революції» в Австрії 1920-х – 1930-х років, та Освальда Шпенглера (1880-1936) – теоретика «занепаду Західного світу», на думку якого «фаустівська» культура сучасного Заходу наближається до цивілізаційного застою. У рамках цієї концепції сутність людини є водночас універсальною та історичною; будучи тісно пов’язаною з певними циклами розвитку людської душевності, вона набуває самосвідомості, розвивається, розквітає, занепадає та завмирає в рамках окремих унікальних культур. Тому для сучасних консерваторів характерні водночас універсалізм у відстоюванні певного роду «традиційних цінностей» як бажаних для підтримання позитивних, на їх думку, рис людської природи та наголос на національній та культурній самобутності соціально-політичної поведінки людини.

Сучасні соціалісти та соціал-демократи, загалом, посідають або близькі до ліберальних (у їх утилітарному плані) позиції щодо сутності людини, або ж схиляються до концепцій, близьких ідеям Жана-Жака Руссо щодо необхідності звільнення «первісної» особистості від «пригноблення» з боку суспільства. Невелика частина сучасних соціалістичних лівих намагається слідувати настановам ортодоксального марксизму – в тому сенсі, що для них, як і для лібералів хайєківської школи, первинним чинником політичної поведінки є надособистісні економічні сили – тільки цього разу не «невидима рука ринку», а «розвиток продуктивних сил та виробничих відносин». Однак, як і у випадку з крайніми лібералами, така концепція перетворює цих лівих на відірваних від життя фаталістів, тобто віруючих у певний історичний розвиток, що нібито сам по собі здійснить їх політичні сподівання. Тому наразі, після буремної історії ХХ століття, що пішла явно не за класично-марксистськими теоріями, ця група є абсолютною меншістю серед лівих.

До руссоїстської тенденції у визначенні сутності людини належать і анархісти, адже фактичний засновник сучасної анархістської ідеології Петро Кропоткін (1842-1921) багато в чому схилявся до подібних ідеям Руссо поглядів. Однак при цьому, на відміну від Руссо, ідеалізуючи «вільних дикунів», середньовічні міста-держави та інші нескладні суспільні організми, Кропоткін стверджував, що сутність людини є з самого початку соціальною та альтруїстичною, тобто що людські спільноти початково були побудовані на принципі не ревнощів, а взаємодопомоги. На жаль, як і Руссо, Кропоткін схильний до ідеалізації примітивних етапів розвитку людського суспільства, що робить його політичну теорію слабко застосовною в суспільствах індустріально-інформаційного типу.

Нарешті, інтегрально-націоналістичні та традиціоналістичні концепції сутності людини докорінним чином відрізняються від усіх вищенаведених у тому плані, що вони відкидають універсалізм будь-якого роду. Як і руссоїстські концепції, вони прагнуть повернутися до ідеалізованого минулого, до «золотого віку», але їх уявлення про «золотий вік» є докорінно відмінним від аналогічних концепцій лівих соціалістів та анархістів. В основі інтегрально-націоналістичних тлумачень сутності людини лежить складний комплекс елітаристських (тобто зорієнтованих на формування свого роду духовно-політичної еліти) та примордіалістських (заснованих на переконанні в безумовну первинність національної спільноти відносно особи) поглядів. В Україні найбільш яскравим провісником такої точки зору став Дмитро Донцов, у Німеччині – Ернст Юнгер та Едгар Юліус Юнг, в Італії – Джованні Джентіле та Енріко Коррадіні. Дещо окремо в цьому плані стоїть німецький націонал-соціалізм, який, тим не менше, однозначно належить до категорії інтегрально-націоналістичних рухів. Для Альфреда Розенберга, автора книги «Міф ХХ століття», яка, хоч і не мала статусу офіційного ідеологічного твору в ІІІ Райху, але залишається найбільш послідовною спробою викладу інтелектуальної версії націонал-соціалізму, сутність людини тісно пов’язана із свого роду «містикою крові», що носить водночас біологічно-расовий та духовно-езотеричний характер. Тому, хоча вона не є чисто релігійною, вона носить антинатуралістичний характер, хоч і є із зовнішнього боку чисто натуралістичною (тобто біологічно-расовою). Відповідно, для ортодоксального націонал-соціалізму не існує і не може існувати якоїсь «сутності людини», існують окремі сутності відповідних расових груп.

З іншого боку, традиціоналізм, або інтегральний традиціоналізм, засновником якого є барон Юліус Евола (1898-1974), який багато чого почерпнув у французького містика-традиціоналіста Рене Ґенона (1886-1951), теж займає «расистські» позиції стосовно сутності людини, але цього разу – духовно-расистські. Для Еволи та його ортодоксальних послідовників фізична раса є лише відображенням (часто недосконалим та поверховим) раси душі та духу, яка власне і має нібито визначати якість людини. Важливою в традиціоналізмі є й концепція духовних станів/каст, які, за твердженням Ґенона, «не мають нічого спільного з економічними класами». Тому, на відміну від націонал-соціалізму, традиціоналізм відкидає вчення про єдиний національно-расовий колектив як основу політичної дії, утверджуючи натомість необхідність об’єднання тих прошарків суспільства, які належать до однієї «раси духу», навколо суспільного ідеалу, що відповідає їх «духовному стану». В цьому плані концепція сутності людини в традиціоналізмі є куди більш елітаристською, ніж у націонал-соціалізмі, і водночас – відверто антинатуралістичною. У той же час, слід зазначити, що в сучасних правих рухах ідеологічні матриці націонал-соціалізму та традиціоналізму часто переплітаються, що робить їх розрізнення доволі проблематичним.

4. Підсумки та висновки

Як можна зрозуміти з вищенаведеного, поняття сутності людини є фундаментальним для будь-якої політичної теорії та побудованого на її засадах політичного руху, оскільки визначення самої мети існування та діяльності такого руху залежить від того, яку картину людської сутності він для себе формує. В залежності від уявлюваної моделі людської поведінки, будується і відповідна політична стратегія. Приміром, марксисти, що дотримуються моделі первинності надособистісних економічних сил, будуть мирно займатися штудіюванням «Капіталу», а переконані консерватори будуть голосувати в парламенті за збільшення повноважень органів внутрішніх справ заради недопущення вивільнення сваволі не контрольованих державою мас. Тому саме погляд на сутність людини і визначає, певною мірою програмує долю будь-якої політичної організації, яка серйозно підходить до своєї ідеологічної бази.

Дивіться також:

Комментирование запрещено