Біженці з Близького Сходу: про суть питання

Мігранти

Хоча Україна наразі перебуває осторонь сучасних міграційних потоків із Близького Сходу та Північної Африки, проте широка зацікавленість багатьох наших співвітчизників питаннями майбутнього Європи, що наразі стала головною точкою тяжіння зазначених вище міграційних рухів, не дає нам можливості абстрагуватися від цієї проблематики.

Почати слід із того, що події громадянської війни в Сирії, а також – антиамериканського та антишиїтського руху арабів-сунітів в Іраку – наразі переплелися в настільки потужний вузол регіонального конфлікту, що навряд чи хто-небудь може з упевненістю стверджувати, коли і як цей конфлікт буде залагоджено. У будь-якому випадку, очевидним залишається одне: комбінований внутрішньополітичний конфлікт у Сирії та Іраку, посилюваний чинником прагнення міжнародного ісламістського руху використати цей конфлікт як стартовий пункт для створення свого омріяного нового Халіфату, породжує все нові хвилі біженців та вимушених переселенців, які прагнуть за будь-яку ціну залишити терени Близького Сходу та потрапити до заможної Західної Європи.

У самому прагненні до такого роду масової імміграції немає нічого дивного. Відомо, що абсолютна більшість населення України, за умови відсутності «шенгенської» залізної завіси на нашому західному кордоні, давно вже втекла би від влади «любих друзів» та їх кумів різного кольору та калібру на Захід. Немає нічого дивного і в бажанні комфортно існувати за рахунок високорозвиненої інфраструктури західноєвропейської «держави загального благоденства»: більшість українців так само воліли б нічого не робити, отримуючи при цьому щедру фінансову допомогу Заходу. Це простий факт людської природи, що більшість людей бажає жити в якомога більшій безпеці та добробуті, прикладаючи при цьому якомога менше особистих зусиль та витрат. Однак, як відомо, навіть найбільш ефективна система соціальної допомоги та перерозподілу економічних ресурсів має свої межі. Тому, проти волі самих біженців, їх масовий наплив створюватиме підстави для поступового розкладу і так уже значно розхитаної десятиліттями «ринкових реформ» західноєвропейської системи соціального забезпечення, що вже давно не є настільки потужною, як у 1970-і роки, коли неєвропейська імміграція до країн Західної Європи тільки починалася. Тим самим, кінцева мета їх прагнення за будь-яку ціну потрапити до ЄС є так само марною, як і наївна віра більшості українців у «європейську інтеграцію».

З іншого боку, ті біженці, яким пощастить потрапити на європейський ринок праці, будуть змушені конкурувати з місцевими жителями, що в свою чергу призведе до підвищення градусу напруги між обома групами. Всупереч усім «лівим» просторікуванням, протиріччя між жителями тієї чи іншої країни та новоприбулими економічними мігрантами на ринку праці є куди більш явними, ніж абстрактні «спільні класові інтереси», і декламаціями відповідних тез Маркса або Кропоткіна ці протиріччя так само не перебороти, як заклинання шаманів не в змозі були повернути назад ріку чи стерти гори. Жителі Близького Сходу, на відміну від сучасних західних європейців, схильні не до механічної та раціоналізованої солідарності на основі певних абстрактних поглядів, а до органічної солідарності, заснованої на єдності власних етноконфесійних груп. Тому, скільки б «ліві» та ліберальні апостоли «миру в усьому світі» та «взаємного розчинення націй» не намагалися заплющувати на це очі, прибуття нової хвилі близькосхідного етнічного елементу до країн ЄС призведе лише до нового зміцнення етноконфесійних громад останніх на противагу корінному населенню європейських країн, а не до створення нового «загону міжнародного пролетаріату», або ж, що одне й те саме, «нової форми мультикультурного світу».

На відміну від старих європейських націй, що за останні десятиліття звикли до певної ритуалізованої спокути за старі «гріхи» (як дійсні, так і надумані), сучасні люди Близького Сходу в абсолютній своїй більшості впевнені в тому, що вони мають права вимагати більшого від західноєвропейського ліберального суспільства та виступати в політиці як певний етнорелігійний суб’єкт (що для сучасного політкоректного західноєвропейця є проявом найбільшого «мислезлочину»). Звісно, зі своєї точки зору, вони абсолютно праві, бо кожен народ чи група народів, що зберігають відчуття спільності колективної долі та прагнення до поширення свого впливу, не може чинити інакше. У цьому плані самовбивчий альтруїзм західноєвропейців, що з розпростертими обіймами запрошують до себе маси належного до іншої культурної традиції населення, фактично не вимагаючи від нього готовності підкорятися правилами та нормам західноєвропейського суспільства, також виглядає досить логічно. Західна Європа належить до пізнього етапу розвитку цивілізації, за якого належні до неї народи вже позбавляються відчуття здорового егоїзму та прагнення до поширення власної волі до влади, натомість спокійно та трохи по-філософському спостерігаючи за демографічними навалами молодших та енергійніших етнічних груп, що обіймають їх колишні терени або як біженці (наприклад, наприкінці IV століття н.е. готи так само рятувалися від гунів у Римській імперії, як сучасні сирійці – в Німеччині від ІДІЛ), або як суто економічні мігранти, але в кінцевому підсумку стають новою панівною верствою над старішими та аморфнішими цивілізованими націями.

Звичайно, в сучасній Західній Європі цей останній етап наступить ще відносно нескоро, однак наразі вже не виглядає фантастикою уявлення про те, що, за збереження нинішніх темпів неєвропейської імміграції та демографічного відтворення іммігрантського населення, до 2100 року більшість населення старих західноєвропейських міст можуть складати представники африканських та близькосхідних етносів – з відповідними політичними, культурними та соціальними наслідками для їх попередніх жителів. Тому приклад долі персів-зороастрійців, які за три століття після арабського завоювання перетворилися в Ірані на упосліджену меншину, визискувану новою мусульманською більшістю, має бути важливою пересторогою навіть найліберальнішим із сучасних західних європейців.

З іншого боку, ми, українці, як і решта східних європейців, маємо бути свідомі того, що якщо з одного боку наша ситуація чимось нагадує становище близькосхідних етносів (причому, на відміну від свого ритуально-поблажливого ставлення до останніх, представники старих західноєвропейських націй часто не відчувають політкоректних бар’єрів у презирстві до східноєвропейських «гастарбайтерів» та «поплічників нацизму»), то з іншого боку ми все ж є частиною великої європейської сім’ї, що б там не стверджували західноєвропейські статусні ліберали та проплачені Москвою системні «євронаціоналісти». Саме ми маємо стати спадкоємцями позитивного спадку західноєвропейської цивілізації, коли остання остаточно дегенерує та позбавиться своєї і так уже залишкової волі до життя. Саме виходячи з такого підходу, ми маємо розглядати і питання позаєвропейських міграційних потоків до нашого спільного континенту.

Конфлікт у Сирії було спровоковано втручанням інших арабських держав – конкурентів шиїтського Ірану та його протеже – сирійського диктатора Башара Асада. Так само ці ж держави десять років прямо чи опосередковано сприяли розвитку сунітського ісламізму в Іраку, з якого і виріс монстр ІДІЛ. Тому саме на ці держави, якими правлять нафтові шейхи-мільярдери, має по справедливості бути покладено всю відповідальність за матеріальне забезпечення та інтеграцію до їхніх, таких традиційно-ісламських, суспільств сирійських біженців, переважна більшість яких є арабами-сунітами. Європейці ж мають потурбуватися про порятунок наших загублених братів з Близького Сходу – ассирійців та інших давньохристиянських общин-етносів, які наразі піддаються масовому геноциду та етноциду з боку ІДІЛ та інших ісламістських угрупувань. Зрештою, завершення конфлікту в Сирії та повернення біженців до їх домівок (а саме це, а не перетворення їх на чергових клієнтів німецької служби соціального захисту, має бути тут кінцевою метою) неможливе без знищення як ІДІЛ, так і режиму московсько-іранської маріонетки Асада, що, на жаль, зараз видається малоймовірним.

У будь-якому разі, для українців головним уроком сирійської кризи має стати те, що прагнення втекти від конфлікту до якоїсь омріяної країни за морем (чи за «шенгенським» кордоном) – не є вирішенням тієї проблеми, від якої ти хочеш утекти. Тому варто задуматися над тим, що, можливо, варто вирішувати цю проблему вдома самотужки, а не напрошуватися потім на чужу благодійність.

Дивіться також:

Комментирование запрещено